нїхто не виграє справи. Дехто не хоче вірити, щоби президент брав половину хабарів, які одержує його канцелїст, але він, Стальський, певний у тому, бо хоча президент удовець і бездїтний, але має цїлу купу свояків по братові, неробів та марнотратників, що ссуть його, мов пявки. А радник Н. і з роду був вісїмнацятий туман[1]. Се той сам, що, ще бувши ад'юнктом[2] у Печенїжинї[3], засудив сам якогось хлопа[4] на смерть і зараз же написав до Оломуца[5] по ката; аж коли кат зателєґрафував до надпрокуратора у Львові, чи має їхати до Печенїжина, довідали ся вищі власти про сей незвичайний засуд і взяли його відтам. Про-око його зробили хорим на умі, якийсь час продержали в Кульпаркові[6], а потім вернули знов на посаду. Кажуть, що в нього сильні плечі, протекція. Иньшого були б спенсіонували, йому дозволяють дослугувати до повної пенсії, але самостійно він нїяких справ не веде, тільки все сидить у трибуналї, заробляє на пенсію, як кажуть, не головою, а — гм, гм… За те радник М. картяр. До канцелярії прийде на годину. Справи за нього провадить практикант, він тільки перегляне, попідписує, що треба, тай далї до кавярнї. Там уже жде його партія, в кождій порі дня иньша. Жінку має язю — не дай, Господи! Проста, ординарна Мазурка, ростом ґренадир, обє-
