— Воріг на вогнистім возї. Буде ходити в повітрі. Його голос, як грім. Його слуги будуть печатати його печаттю всїх прихильних йому. Його —
Дальші слова заглушило громове торохтїннє праників.
— Чи ти вдурів, Баране? — кричав полїціянт. — Дай спокій! Пана старосту збудиш.
— Ви самі послїпли й поглухли! — ревів у відповідь Баран, не перестаючи тарабанити. — А я свою службу роблю. Буджу всїх. Уставайте, не спіть, бо воріг близько!
— Але ми арештуємо тебе.
— Не смієте! Руки віднїме тому, хто доторкнеть ся мене. Мене Бог послав. Я з божого розказу, а ви що? Кому служите? Антихристові!
Полїціянти, прості собі передміщани, при тих словах почули острах і почали хрестити ся. Гуркіт Баранових праників видав ся їм тепер чимось грізним, віщим, і вони стали мов стовпи, не сміючи анї арештувати, анї спиняти Барана. Сей, бубнячи що-сили, пішов далї.
На полїціянтів наскочила купа нічних бурлак, що з шумом і голосними розмовами йшли в погоню за тарабанщиком.
— Що се? Хто се бубнить? — загомонїли вони.
— Баран, сторож Баран, — відповіли полїціянти.
— Та що він, здурів?
— Здурів.
— Та чому його не замкнете, не арештуєте?
— Та за що?
— Але ж він цїле місто зо сну збудить.
