Шнадельський оповідав масні[1] анекдоти, що збуджували гучний регіт, а Шварц пробував навіть затягати пісень.
У тій хвилї нечутно отворили ся двері від покою лїворуч, і в них стала Реґіна, вся в чорному, блїда, мов із воску вилїплена. Голосом, ледви чутним зі зворушення, вона промовила:
— Перепрошую панів, але я сьогоднї нездорова. Може, панове були б ласкаві забавляти ся трохи тихійше.
Шварц і Шнадельський машинально обернули ся на кріслах у той бік, відки почули голос, і тілько в слїдуючій хвилї догадали ся встати. Але Стальський, очевидно, чекав уже чогось подібного з боку своєї жінки, бо, не кажучи анї слова, схопив ся з місця, підбіг до неї й, обнявши її за стан, енерґічним рухом втягнув її до гостинної.
— Але ж, Реґінко, — мовив солоденько та з притиском, — хто ж вигадав бути такою нечемною супроти гостей! Ходи сюди! Дозволь представити їх тобі. Пан Шнадельський. Пан Шварц. Сердечні хлопята. Готові до всякої услуги, — правда, панове?…
— О, з цїлого серця! З дорогої душі! — хором сказали Шварц і Шнадельський, кланяючись.
— Просимо, не пускай нам тут комедії про якусь слабість! — говорив далї Стальський. — Я знаю, в тебе трошки головка болить — з невиспання, так, так, а трошки може зі злости… то-б-то, від жовчі, від жовчі. Ось ми тобі зараз заорди-
- ↑ Похабні
