з нього скористати більш, нїж зі своєї касової реформи.
— Ну, ну, ну! Сип сюди!
— Адже нам коли де можна попасти ся, то тільки в сього каштана[1], — мовив шепотом Шварц, нахиляючи ся близше до Шнадельського.
— Думаєш про Ваґмана?
— Так. А маршалок… Адже як би нинї хто викрав у Ваґмана всї його векслї і вручив йому або вкинув у вогонь, то скажи сам, що б се значило для пана маршалка?
— Нове народженнє на світ, — поважно мовив Шнадельський, а по хвилї додав: — бодай, на пять лїт, поки не залїз би в нові довги.
— Ха, ха, ха! Вірна увага. Ну, та се нам байдуже. Але я певний, що коли б хто — ну, візьмім, ти сам — легесенько піддав йому таку думку, то він ухопив ся б за неї руками й ногами.
— Не розумію тебе, — мовив Шнадельський. — Що ж, він може дотичним людцям допомогти й иньшими способами.
— А може — всякими способами!
— Якими?
— Дивний ти чоловік, Шнадельський. Ще й питаєш. Так, як би нїколи не був у судї й не знав, як у таких разах роблять ся слїдства. Адже розумієш тепер! Жид прецї не буде мовчати, наробить крику, порушить небо й землю. Ну, слїдство, полїція, жандармерія, телєґрами на всї боки… Як
- ↑ Лайливе слово на Жидів (звичайно рудих Жидів)
