тїло ся спекати ся Стальського, балаканнє котрого псувало йому пообіднїй гумор, але Стальського не так легко було спекати ся.
— Пане меценас! — мовив він зворушеним голосом, — дозвольте менї віддячити ся вам за вашу добрість і за нинїшнє вгощеннє!
— Але ж, пане, нема за що. Менї самому все-таки краще удвох, нїж самому обідати.
Вони були на вулицї перед реставрацією, відки їх провели кельнери з низькими уклонами.
— Ви куди тепер? — спитав Євген.
— О, я ще проведу пана меценаса до готелю. До канцелярії ще маю пару мінут вільного часу.
— Я не хотїв би забирати вам час.
— Але ж прошу! Що менї з ним робити! Додому не хочеть ся йти, а канцелярія не втече.
— Значить, і ви кавалєр, коли вас не тягне до дому? — з усміхом промовив Євген.
— О, не вгадали! — мовив Стальський. — Я жонатий, уже десять лїт. Але моя жінка — ге-ге-ге — уцивілїзована настільно, що не скаже нїчого.
— Нїчого не скаже? Коли ви не прийшли на обід?
— Так, пане, не скаже нїчого.
— То, певно, її тут нема, виїхала кудись на село?
— Нї, пане, сидить дома.
— Ну, то, може, нїма, — вибачайте, що так кажу.
— Нї, не нїма.
