— Ну, в такім випадку се якась ідеальна жінка. Перший раз чую про жінку, котра може нїчого не сказати чоловікові, коли не прийде впору на обід.
— Видите, пане меценас, се все залежить, як би то сказати — від цивілїзації… від дресури. Котрий мужчина не вміє поводити ся з жінками, той лїпше зробить, коли не буде женити ся. А, вміючи, можна все зробити.
І знов Євгенові, не знати чому й відки, причув ся розпучливий мявкіт катованого кота. Він іздрігнув ся, попрощав ся зі Стальським і пішов до свойого готелю.
Другого дня була недїля. В судї не було нїякого дїла, тож др. Рафалович спав трохи довше, спочиваючи по трудї. Була вже осьма. Звішені стори готелевого вікна пропускали лагідне, червонясте світло. Євген тільки-що прокинув ся, простягнув ся, позїхнув і смакував роскіш безжурного спокою. Попід його вікнами гуркотїли вози, здалека чути було гомін народу, гук дзвонів, свист і гуркіт раннього залїзничого поїзду, що саме в тій годинї виходив до Львова. Але все се не докучало молодому адвокатові, здавна привичному до міського шуму. Навпаки, вся ся музика многолюдного, рухливого міста, особливо в деякому віддаленню, настроювала його на якусь добродушність, розвивала в
