ворили, як тілько про сю незвичайну пригоду. Пан староста гнївав ся на полїцію, що допустила до такого скандалу. Полїційний комісар лаяв полїціянтів, що не арештували Барана. Лїкарі сперечали ся про те, як назвати рід його хороби й чи не слїд би заперти його в домі божевільних. А з простолюддя одні ворожили з сього пожежу, що буцїм-то грозить місту, иньші благали Бога, щоб відвернув холєру або иньшу якусь грізну пошесть, а бабусї та служницї коло криниць хрестили ся та оповідали собі шепотом про страшні привиди і про близький прихід Антихриста. Навіть ксьондз-пробощ узяв сю нічну подїю темою для своєї проповіди й видушив із грудей своїх слухачів багато глибоких зітхань малюнками міського зіпсуття та важких кар, які ждуть зіпсутих. Він витолкував Баранове тарабаненнє як поклик хорого, безтямного, але божим пальцем діткненого чоловіка, поклик до всїх, щоб прокинули ся з гріховного сну й пильнували своїх душ, що готові попасти в кігтї пекельного ворога.
Найгірше на тій історії вийшов Ваґман. Пан комісар, діставши носа[1] від старости, покликав його до себе і, скинувши на нього всю одвічальність за вчинок його сторожа, наганьбив його і в додатку наклав на нього 50 ринських кари. З отсею новиною Ваґман і прийшов до Євгена, просячи в нього поради, що робити?
— Перша річ — не платїть! — мовив Євген.
— Комісар грозив екзекуцією.
- ↑ Набравши ся ганьби (нїм.)
