— Що се вони, подуріли, чи що? Чого їм треба? — мовив староста, попадаючи у гнїв.
— У поданню не сказано нїчого більше, — пояснив комісар.
— Дарують пан староста, що вмішаю ся в урядову розмову, — відізвав ся ґраф Кшивотульський. — Але там, здаєть ся, на другому місцї поставлені »справи повітові«. Догадую ся потрохи, про що там буде мова.
— Про що ж таке?
— Про реформу каси… По повітї скрізь про неї говорять, то й не диво буде, коли наші домашнї демаґоґи візьмуть сю справу як привід до своєї аґітації. Я остерігав нашого коханого маршалка, що воно готово наробити квасу.
— Але коли так, то я нїяк не можу дозволити на се віче. Обговорюваннє сеї справи може викликати ще більше роздразненнє, довести до непорядків.
— Розумієть ся, пану старостї се лїпше знати, — мовив спокійно Кшивотульський. — Але я б на місцї пана старости поступив инакше.
— А то як?
— Я дозволив би на віче. Нехай люде виговорять ся, то їм лекше буде. Можна б і вияснити їм справу.
— Не поможе вияснюваннє, — з заклопотаннєм у голосї мовив староста. — Справа реформи тої каси дуже непопулярна.
— Чи пану старостї так дуже залежить на тому, щоб каса була зреформована, справдї, так, як того хоче пан маршалок? — закинув із лукавою байдужністю ґраф.
