Пана старосту вкололи чогось ті слова так, немов би він голим тілом сїв на вязанку кропиви. Він витріщив залякані очі на Кшивотульського, боячи ся з його боку якогось удару. А потім говорив сквапливо:
— Мені? А, Боже мій, я в тій справі зовсїм не інтересований. Менї тільки ходить про спокій у повітї.
— Власне є рація дозволити се віче. Бо коли непопулярна реформа буде ухвалена, а люде не будуть мати нагоди виговорити ся, то, може, прийти до гірших непорядків. А коли віче, порушуючи сю справу, викличе в повітї рух і протести проти реформи і спинить її переведеннє, то й се не біда, бо, на мою думку, реформа непотрібна і для інтересів селян шкідлива.
— Так пан ґраф думають? — якимось пісним голосом мовив староста.
— Так.
— Га, в такім разї…
Він дипльоматично не докінчив речення й перекинув розмову на иньшу тему.
Ще того самого дня в канцелярії п. старости явив ся й пан маршалок Брикальський. Він, як і всї виднїйші шляхтичі в повітї, мав звичай кождого разу, коли був у містї, зайти хоч на пару мінут до староства, щоб поінформувати ся про стан і напрям нутрішньої полїтики, або, як говорило ся в товариськім жарґонї, понюхати, який вітер віє. Староста зустрів маршалка коло дверей канцелярії й живо простягнув йому обі руки.
— А, витаю коханого маршалка! Що чувати
