лишало ся ще дослужити кілька лїт до пенсії[1], і він бажав дослужити їх у спокою й вийти на емеритуру[1] з атестами взірцевого урядника[2] і з ордером. Сама думка про те, що в його повітї, під його управою, має розпочати ся якийсь людовий рух, який — він був про се свято переконаний — має в далекій перспективі революційні цїли, ворожі теперішньому державному порядкові, — сама ся думка була йому неприємна, душила його мов занадто тїсний комірчик. Як радо був би він одним-однїсїньким грімким quos ego здушив у зародї, стер із лиця землї всї заходи коло викликання сього руху! Але що ж, навіть те дуже поверхове й недокладне знаннє »нових« законів, яким розпоряджав він, показувало йому, що сього вчинити не можна. Певно, довголїтня бюрократична практика навчила його тої великої правди, що кождий закон — се брама, і від волї і зручности досвідного адмінїстратора залежить, чи і для кого сю браму відчинити, і кому й коли її замкнути. Та проте сам факт, що Євген, молодий адвокат, не вважаючи на батьківські остороги, таки поважив ся зробити йому сю прикрість і скликати перше в сьому повітї й загалом поза межами Львова народне віче, — сам той факт наповняв його серце жалем і пересердєм. Пан староста довго обдумував, як йому поступити в сьому разї, вкінцї покликав комісаря й велїв йому на завтра назначити Євгенові візваннє[3] до пана старости.
