Коли другого дня Євген явив ся в назначеній годинї, пан староста приняв його дуже чемно, просив сїдати, потрактував циґаром, а коли Євген не менше чемно подякував і запитав, чим може служити панові старостї, сей надягнув на своє лице знов маску стурбованого батька й мовив добродушно-сумовито:
— Пане меценасе! Недобрий з вас чоловік! Я думав, що будемо жити з собою по-приятельськи, а тимчасом — мій Боже, скілько клопоту маю я раз-у-раз через вас! Зпершу оті історії з тим фізиком, з тим Шнадельським, оті дописи, оті дисциплїнарки[1] — ну, скажіть, треба вам було того?
— Менї? — здивував ся Євген. — Хиба я робив се для власної користи? І, головно, хиба я зробив щось злого, несправедливого?
— Пане, пане, — мовив ще сумнїйше староста. — Збоку на вас дивити ся, виглядаєте, як розумний чоловік, а говорите, як дитина. Знаєте, я по щирости до вас, як батько, то не беріть менї сього за зле. Але, їй-Богу, менї вас жаль. Самі собі підриваєте ґрунт під ногами. Дав вам Бог талант, енерґію, канцелярія йде добре — оженились би, звили б собі сїмєве гнїздо, дбали б про сїмю… Та, нї, вам захочуєть ся пускатись на такі авантури…
— Дарують пан староста…, — пробував протестувати Євген, але староста не дав йому докінчити.
— Ну, ну, прошу не ображати ся! Я ж не зі
- ↑ Дисциплїнарне слїдство
