— Ну, а, може, ще земля не витримає та затрясетъ ся, що?
— Бодай пан здорові жартували! Ну, ну! Але я прошу взяти назад задаток. Бігме, не можу винайняти!
— Не можете? Чому?
— Що я панові буду говорити, — мовив жид, моргнувши хитро. — Пан і без того знають.
— Староста заказав?
— Я того не кажу.
— Але не перечите. Ну, а як би ви не послухали заказу?
— Ах, пане меценасе! Як же я можу? Адже я бідний чоловік. Пан староста й пан комісар можуть мене знищити. Дуже менї жаль, що не можу панові меценасові служити, але, бігме, не можу — бігме, не можу!
Євген узяв свій завдаток і, попрощавши ся з Парнасом, пішов у місто шукати иньшого льокалю на відбуттє віча. Він мав таке чуттє, як чоловік, що в пітьмі натрапить на стїну й не знає, де й як її перелїзти або обійти.
Переходячи попри Ваґманів дім, Євген побачив здалека, як перед знаною йому хвірткою стояла бричка, запряжена парою шпаків, а у хвіртцї стояв Ваґман, раз-у-раз кланяючи ся ґрафові Кшивотульському, що про щось ласкаво толкував із ним. Та поки Євген наблизив ся, ґраф щиро стиснув руку Ваґмана, сїв на свою бричку й за хвилю щез, лишаючи за собою легеньку куряву змерзлого снїгу.
— Здорові, пане Ваґман! — мовив Євген, порів-
