нявши ся з Ваґманом. — А я й не знав, що пан ґраф також ваш кундсман[1].
— Знають пан, лихвар і ксьондз знають найлїпше людські душі. Обом люде говорять таке, чого не скажуть нїкому иньшому.
— Але ґрафа Кшивотульського всї вважають грошевитим.
— Що ж, вільно людям уважати його, яким хочуть. Куди пан меценас ідуть?
— Знаєте, пане Ваґман, клопіт маю.
— Ну, який клопіт? — зацїкавив ся Ваґман.
Євген розповів йому свою розмову з Парнасом і згадав про свій намір — шукати иньшого льокалю на віче.
— Гм, шкода вашої працї, пане, — мовив Ваґман. — Коли пан староста схоче, то кождий иньший Жид зробить вам те саме: завдаток візьме, а потім зверне. Навіть у останнїй хвилинї зверне.
— Що ж його робити? Хиба йти на передмістє й замовити яку стодолу у передміщанина?
— Трудно буде. Ще стодоли повні соломи, не пообмолочували.
— Може, де найду, — мовив Євген, не тратячи надії, й пустив ся шукати фякра, щоб їхати на передмістє. Ваґман ішов обік нього й мовчав хвилю, очевидно, перебираючи щось у своїх думках. Нарештї, зупинив ся.
— Нї, пане меценасе! Я вам щось пораджу.
— Ну, що таке?
- ↑ Хтось, що постійно до когось із чимось приходить, постійний покупець, гість, клїєнт (нїм. Kundsmann)
