Сторінка:Іван Франко. Перехрестні стежки (б.р.).djvu/379

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
— 377 —

протизаконности. Але минала година за годиною, а поданнє не впливало.

— Що ж се, — міркував собі пан староста, ходячи великими кроками по своїй канцелярії. — Чи мав би Парнас таки полакомите ся на гроші й дати шопу, не зважаючи на мою раду? Не припускаю сього. Жид боїть ся й був цїлий мокрий, виходячи від мене вчора. Чи, може, той панич, одержавши Парнасову відмову, надумав ся відкликати те чортівське віче? Се було б дуже розумно з його боку. Але власне для того, що се було б розумно, я думаю, що він сього не зробить. Русин упертий, а особливо коли ходить про зробленнє якоїсь дурницї, якогось збитка, якоїсь прикрости иньшому, то тут нема нїякої сили, щоб відвела його від раз повзятого наміру[1]. Але як собі знає. Льокалю в Парнаса не буде мати, а коли нинї не донесе про иньший льокаль, то сам собі припише вину, коли я велю його віче розігнати жандармами.

Серед таких енерґічних міркувань застав пана старосту бурмістр.

— А, добрий день, пане Ресельберґ! Що там чувати?

— Дякую панові старостї. Все добре.

— Що вас приводить до мене, пане Ресельберґ?

— Маленька просьба. А властиво аж дві.

— Ого! — сміючись, крикнув староста. — Що ж там такого?

— Та одна від того бідного Парнаса.

 
  1. наміченого (поль. powziąć zamiar)