вити просьбу — не свою, а Мотьову, з якою я прийшов сюди.
— Як то, ще просьбу? Адже ви чули вже…
— Перепрошую пана старосту. Я нїчого не міг чути, бо ще й не сказав, чого менї треба. Я просив би — то-б-то, Мотьо Парнас через мене просить, щоб пан староста не заказували тих зборів.
— Ага, от чого йому треба! — скрикнув староста.
— Прошу не розуміти мене хибно. Я не прошу, щоб пан староста дозволили зборам відбути ся, що менї до того, чи вони відбудуть ся, чи нї. То вже пану старостї лїпше знати, чи мають вони відбути ся, чи нї. А нам важно тільки, те, щоб вони не були заборонені тепер.
— Як се так? Я не розумію.
— А то така проста річ! Пан староста заборонять нинї в Парнаса, вони відбудуть його на передмістю. Там вони винайдуть льокаль у такого, що не побоїть ся розказу пана старости. Панові старостї прийдеть ся заборонювати ті збори, підуть рекурси, клопоти. І, головно, той пан Рафалович усе ще знайде досить часу на телєґрафованнє до намісництва, до мінїстерства, і готов добити ся того, що збори в назначений день таки відбудуть ся, тільки не в Парнаса, і проти волї пана старости.
— Ну, се ще побачимо! — з завзяттєм мовив староста.
— Я не кажу, що так мусить бути, але сього й пан староста не заперечать, що так може бути. А чи не лїпше було б зробити инакше? Коли
