в той бік. Слухай, Реґіно, — мовив він, знов обертаючи ся до неї і приймаючи лагіднїйший тон, — я, справдї, не розумію тебе. Чого тобі треба? Чого тобі не стає? Чи я тебе неволю, замикаю, на світ не пускаю? Адже бачиш сама, що я більшу частину дня не сиджу дома. Чому не найдеш собі товариства, не забавиш ся, не розвеселиш ся? Я розумію, тобі хочетъ ся не звичайного собі, жіночого товариства. Я знаю, в тебе в серцї не завмерла ще любов до того… твойого… ну, ти знаєш, про кого я. Що ж, із Богом, Парасю! Хиба я тобі бороню кохати ся з ним? Ще більше! Признаюсь тобі отверто… Ще не знавши, що ви перед твоїм шлюбом були знайомі, я вмисне запросив його до себе, надїючись, що ти закохаєш ся в нїм, потїшиш своє серце…
— Тьфу на тебе! — скрикнула Реґіна, і з її очей посипались искри обурення.
— Не фукай, не фукай! — їдко мовив Стальський. — Не чини ся святою та божою. Я знаю, що тобі самій бажало ся того. Адже ж ти другого дня мала з ним рандеву, — ну, признай ся! І ви торгували ся про щось, та, видно, він за низьку цїну давав, то ти й не пристала. О, правда, що я знаю тебе!
— Тьфу на тебе! — ще раз із притиском скрикнула Реґіна і знов устала, щоб іти геть від сього огидливого чоловіка.
— Та сиди бо! — мовив Стальський, сміючись і ще раз втискаючи її в крісло. — Фукай собі, як кицька, але сиди. Вислухай, що я хочу тобі сказати по щирости. Хто знає, чи швидко менї ще раз ізбереть ся на таку щирість, то користай з на-
