годи. Отже про що то я?… Ага, про твоє коханнє! Голубочко, я, їй-Богу, не спиняю тебе! Назначуй йому рандеву, йди сама до нього — хоч нинї! Анї слова тобі не скажу. Ще й рад буду, коли, вдоволивши своє серце, стрінеш мене весела, усміхнена, румяна. А то чи бач, яка стала! Від тої вічної самоти та гризнї ти зівяла, як сушена підпенька[1]. Ну, до чого ти подібна? І не сором тобі так занапащати себе! Ну, Реґіно, кинь лихом об землю! Я розрішаю[2] тебе від усїх ніби моральних зобовязань, даю тобі повну свободу, навіть прошу тебе: не вяжи ся нїчим, слухай голосу свого серця! Побачиш, обоє на тім лїпше вийдемо.
Реґіна поблїдла при сих словах, як смерть. Її уста задрожали нервово, руками вхопила ся за груди, мов почула там якийсь страшний біль, і, схопивши ся, скрикнула:
— Боже, Боже! Не дай менї вдуріти!
І вона вирвала ся з рук Стальського, що ще раз силкував ся задержати її, втекла до свойого покою й замкнула ся зі середини.
А Стальський, прослїдивши її очима аж до дверей, усміхнув ся й, затираючи руки, проворкотїв півголосом:
— Ну, ну! Побачимо, чи вчепить ся за сей гачок! А, здаєть ся, клює.
