Вечоріє. Надворі потемнїло, але небо насунулось важкими хмарами. Тихо паде снїг густими, великими платками. Міський годинник вибив четверту, але в покою вже посутенїло. Реґіна звільна, рівним кроком ходить по свойому покою, мірно — шість кроків там і шість назад, ненастанно мов вязень у своїй казнї[1]. Двері її покою замкнені з нутра так, як їх замкнула, вирвавшись із рук мужа. Тільки голова її, що розболїла страшенно, повязана мокрим рушником; лице й уста, коли можна, ще блїдїйші, нїж були за обідом, а великі чорні очі горять несамовитим вогнем. Вона ходить із лицем, спущеним униз і говорить раз-у-раз не то сама до себе, не то до когось незримого, ґестикулюючи при тому злегка руками; говорить не дуже голосно, рівно так, що зза дверей її голос бренить мов тихе джурчаннє лїсового джерела, солодке й мелянхолїйне за одним разом.
»Слухай, Ґеню! Як я була маленька, то ми жили в деревляному домику під лїсом. А напроти наших вікон була висока, лиса гора. Коли сонце сходило, то викочувало ся до наших вікон якраз ізза вершка тої гори. А коли заходило, то на тому вершку найдовше яріло ся його пурпурово-золоте проміннє. Я так любила той вершок, голий, наїжений сїрими каміннями і з широкою пісковою поляною по серединї, що виглядала мов широка біла
- ↑ келїї
