спокійно. Може, там орел убив таку гадюку, а її корона лежить серед піску і блищить до сонця? І в мене повстала думка — піти на вершок і добути сю корону. Мене здіймав страх при самій думцї, що менї треба буде йти через той густий темний лїс, що широким поясом обвивав лису гору, але я поборювала страх. Я довго надумувала ся, кілька день вдивляла ся в діямантову искру на вершку, чи не щезне вона, чи не пропаде. Нї, вона все горіла та блищала на тому самому місцї й манила мене своїм ярким проміннєм. Вкінцї я почала бачити її навіть у снї — і не видержала. Одного дня, по снїданню, взявши шматок хлїба з маслом у кишеню, я вибрала ся потаємно з дому й пішла. Розумієть ся, я заблудила в лїсї й тільки над вечір знайшли мене вівчарі й завели додому. Мама витріпала мене різкою, батько насварив, а коли я з плачем почала говорити про діямантову корону там на вершку гори, мене висміяли і сказали, що се певно скляний череп із пляшки, яку там розтовкли інжинєри, роблячи поміри на шпилї[1]. Я замовкла, але в душі не вірила сьому. Нї, скляний череп не видасть такого проміння! — думалось менї. І коли другого дня сонце схилило ся з полудня й освітило піскову поляну, я перш усього звернула очі на знане менї місце. О, горе! Діямантової искри не було! Вона щезла й не показалась менї більше.
»Слухай, Ґеню! Не смій ся з мене, що я в таку хвилю згадую такі речі. Ся згадка заповнює тепер мою душу, і той діямантовий промінь живо,
- ↑ вершок гори
