як нїколи, тремтить і мінить ся перед моїми очима, тягнеть ся чудовою ниткою від якогось високого, вільного, соняшного вершка аж на дно мого серця. Менї ясно тепер: се мрія мойого щастя, мрія, яка хоч раз у життю прокидаєть ся в кождої людини, і тягне, і манить її кудись високо, в ясні простори. Певно, певно, більшина тих, що йдуть шукати чудового діяманту, або збивають ся з дороги в темнім лїсї, або знаходять скляні черепки. Але се ще не значить, що діямантів і зовсїм нема, і що знайти їх зовсїм неможливо.
»Слухай, Ґеню! Менї тепер ясно — ох, аж болюче ясно, що тим моїм діямантом був ти, була твоя любов. Тепер, як нїколи, я чую блиск, і силу, і чар її проміння. Прости менї, Ґеню! Я й давнїйше чула її, але в мене не було сильної постанови йти за її покликом. Я була дурна, загукана, заслїплена своїм вихованнєм. Менї здавало ся, що таких діямантів я на дорозї свого життя знайду багато, що досить менї схилити ся сюди або туди, щоб такий діямант попав ся менї в руку. Мої товаришки всї стілько балакали про такі діяманти… ми й не вявляли собі, як багато нам прийдеть ся зустрічати в життю товченого скла!…
»Аж тепер, Ґеню, коли моя молодість минула, моя краса зівяла, коли грижа виссала мої сили, коли горе, мов собака, вхопило мене за шию, і гне додолу, і силкуєть ся втопити мене в болото, аж тепер я зрозуміла, чого стоїть хоч би найменьший діямантик щирої любови! І як годї жити без нього! І якою пустинею, яким звіринцем страшних, ненаїдних бестій робить ся життє без нього.
