дїєть ся зо мною? По що ти віддав мене в цїлковиту власть отсього звіря? Бачив, як затріснено за мною двері вязницї, і навіть не попробував потермосити замком?«
Вона ходила, заламуючи руки, і її притишена розмова змінила ся на важке риданнє, на завід, мов по покійникові. Зпід напухлих, червоних повік звільна, двома річками лили ся сльози — часті гостї на її лицї, де видно було дві зиґзаковаті смуги, мов рівчачки, вириті тими річками.
Нараз вона зупинила ся і вхопила себе обома руками за голову.
»Горе менї, горе, слїпій та небачній! Що се я говорю! Чого се я надїюсь! Та невже я сама не відіпхнула його! Невже він не простягав менї руки, не готов був жертвувати менї все своє життє, всю свою будущину? І я відіпхнула його, я відвернула ся від нього! Ґеню, серце моє! Що ти подумав собі про мене в тій хвилї? Невже ти подумав, що се гордощі говорили з мене? О, Боже мій, я — і гордощі! Я, жебрачка, що була б щаслива окрушиною, найменшою одробиною того, чим люде живі — я мала б гордувати тим безмірним скарбом, який ти клав менї під ноги! Ґеню, Ґеню, ради Бога живого, не думай сього про мене! Се були тільки мої трусощі. Я так відвикла від подарунків життя, що рука не простягаєть ся приймати їх. А при тім мою душу так загукано, знечулено, обгороджено парканами ріжних приписів! Адже навіть пташка не може злетїти просто вгору в тїсній огорожі. І щиглик, пробувши довго у клітцї, не відважуєть ся відразу летїти на волю.
