Ґеню, Ґеню! Як би ти був знав, що тодї дїяло ся в моїй душі! Як скакало моє серце при твоїх словах. Як трепав ся кождий найменший нерв! А коли мої прокляті уста перебили тобі, коли моє лице — проти волї — відвернуло ся від тебе, ах, то моє серце, облите кровю, не тямило себе з болю! А моя душа, облита крівавими слїзьми, мов Магдалина, припадала до твоїх ніг і цїлувала їх і кричала нечутно: »Не вір устам! Не вір лицю! Не нїмій, не стій так непорушно! Зупини мене силою! Рятуй мене переді мною самою, перед моєю глупотою і трусливістю, що отсе перемагають мене!« Але ти занїмів і стояв непорушно, і мої вороги, глупота і трусливість — перемогли мене, звязали мою душу й поволокли її, як полонянку, з собою. Вона ридала нечутно й оглядала ся за тобою, нїмим зором благала твоєї помочі, але ти не ворухнув ся…
»Ґеню, голубе мій, — та невже ж ся хвиля минула назавсїди ? Невже ж така нагода не вернетъ ся більше? Невже ж менї так і тонути навіки в тому морі розпуки, що вже тепер хапає мене за горло? Ґеню, Ґеню! Тепер остання пора, остання хвиля! Рятуй мене! Не слухай, що будуть говорити мої уста — о, бо вони заморожені, заморені, трусливі. Прислухай ся до крику мойого серця, до благання моїх очей! Не покинь мене! Не відіпхни мене тепер! Я така нещасна, Ґеню, така бідна, така зломана. У мене нема нїкого на всьому світї, до кого б я хоч думкою могла прихилити ся, крім тебе одного, Ґеню, серце моє! О, не відіпхни мене! Прийми мене хоч за свою най-
