мичку, щоб тільки я не мусїла жити й душити ся ось тут, у тих стїнах, що були менї пеклом і тортурою цїлих десять лїт!
»Мав би ж ти забути мене? Мав би ж ти після нашої останньої стрічі зовсїм занехати мене, виполоти з серця, мов непотрібний бурян, викорчувати, мов кропиву? Боже! Не допускай до мене такої думки! Се ж було б страшно! Се ж значило б відібрати потопаючому останню стебелинку. Се не може бути. Я чую в серцї діямантовий промінь твоєї любови, Ґеню. Він світить, искрить ся, мінить ся і гріє мене по-давньому — нї, яснїйше, краще, нїж колинебудь. Се не ілюзія! Се чуттє я знаю. Воно досї держало мене на світї, додавало менї сили у стражданню, не допускало до розпуки, — воно й досї не покинуло мене. Нї, ти любиш мене, Ґеню! Чую се, вірю в се й живу сею вірою. Значить, нїчого надумуватись! Годї довше терпіти знущання й наруги. Міра переповнилась. Пора на рішучий крок, і я зроблю його спокійно. Повороту нема — хиба в могилу… До побачення, Ґеню!«
І вона стрепенула ся, развязала рушник із голови і кинула його в кут, підбігла до комоди, відчинила її й почала одягати ся. Не надумуючись, вона одягла свій звичайний чорний убір, причесала волоссє і вложила маленькі брилянтові ковтки[1] в вуха. Потім із найдальшого кута комоди виняла малу деревляну шкатулку, відімкнула її й добула з неї свої преціози й кілька білєтів гіпотечного банку — цїле своє віно. Все те вона вло-
- ↑ Сережки
