— Дивує вас мій прихід? Правда? — мовила Реґіна, злегка всміхаючись.
— Признаюсь вам, панї, я скоріш надїяв ся смерти на себе, нїж вашого приходу.
— Вибачайте, пане, — мовила Реґіна, стоячи на одному місцї, — не моя сила була попередити вас… Зрештою, не знаю, чи се було б на що здало ся… Я, може, перервала вам роботу?
— Нї, панї. Я вже майже скінчив. Ту крихітку, яка ще лишила ся, зроблю й завтра. Прошу близше. Прошу сїдати, розгостити ся.
Реґіна сїла на кріслї праворуч бюрка, але не роздягала ся анї з шуби, анї з кальошів. Євген сїв на свойому звичайному місцї і спокійно, з відтїнком тихої мелянхолїї, глядїв у її лице.
— Чим можу служити панї? — запитав він по хвилевій мовчанцї, бачучи, що Реґіна сильно вперла свої очі в нього й немов силкуєть ся прочитати щось у його очах, лицї і всїй подобі, але сама не говорить нїчого.
— Служити? Менї служити? — повторила вона, мов сама не своя. — Що я вам скажу? Тут треба б багато говорити…
— Але в такім разї чому ж панї не ласкаві скинути футро й кальоші? Тут у мене тепло, можуть панї набрати ся катару. Прошу, прошу, я пані допоможу.
Реґіна роздягла ся з верхньої одежі при Євгеновій помочі, а потім сїла знов на крісло й мовчки дивила ся на нього. Її лице було блїде, тільки очі горіли дивним вогнем, а її тонкі губи рушали ся, мов говорили щось, але без голосу.
