— Прошу коли пан мають що робити… я не перешкоджаю… я посиджу ось так хвилину нехай пан так уважають, як би мене тут зовсїм не було, — мовила вона ледви чутним голосом, уриваним з нутрішнього зворушення.
— Алеж панї… Реґіно! — скрикнув Євген, — що се з вами? Ви блїді… дрожите… ваші руки холодні…
І він узяв її руки у свої долонї і глядїв їй просто в очі.
— Нїчого, нїчого… менї добре, — шептала Реґіна, і з її очей закапали сльози.
— Ви плачете! З вами щось стало ся!… Ваш прихід у таку пізну годину Боже мій, мав же би ваш муж…
— Пст! Не згадуйте менї про нього! По що? Нїчого надзвичайного не стало ся.
— Але що ж вас вигнало з дому? Длячого ви…
— Нїщо мене не вигнало. Я сама… я так собі вийшла прогуляти ся… бачу, що в вас світить ся…
— Ах, панї! Не говоріть так! Ваші сльози, вся ваша постава говорить щось зовсїм иньше. Я не хочу втискати ся в ваші сїмєві відносини, не маю права жадати, щоб ви довірили ся менї… Та все-таки… коли ви зайшли до мене, певно, шукати поради, помочі, то прошу сказати, чим можу бути вам помічним? Чей же не сумнїваєтесь, що я готов зробити для вас усе, що тільки зможу.
Реґіна, тимчасом, заспокоїла ся трохи. Теплота
