дати доказ, що мої бажання — то не пусті фрази, то прошу вас, прийміть отсе…
І при сих словах Реґіна поклала на Євгеновім бюрку свій саквояжик, що досї держала надїтий за вушко на лївій руцї.
— Нї, панї, — мовив Євген, — не робіть сього! Нам таких особливих фондів для нашої роботи не потрібно.
— Буде потрібно, буде! — мовила Реґіна й почала сквапливо надягати кальоші.
— Та головне ось що: ми не маємо права приймати їх від вас у такій хвилї.
— Е, що там! Моя найтяжша хвиля вже минула! — мовила Реґіна і з поспіхом почала вдягати на себе шубу.
В тій хвилї на сходах загуркотїли важкі кроки кількох людей. Якась рука брязьнула клямкою від дверей Євгенового покою, та, переконавши ся, що вони замкнені, застукала сильно до дверей.
Євген схопив ся й поступив крок наперед, потім, обертаючи ся до Реґіни, вказав їй очима бокові двері, що вели до його спальнї й були до половини відхилені. Вона нечуткими кроками вийшла й замкнула двері спальнї за собою.
Стук повторив ся. На коридорику перед дверима чути було гомін і сміхи.
— Хто там? — запитав Євген.
— Прошу відчинити! — озвав ся якийсь грубий голос.
— Хто просить? Там вас багато.
— Прошу відчинити! В імени закона! — мо-
