Нї з чим найменьшим не сховаєш ся перед цїкавими очима. А що цїкаві очі побачуть, те цїкаві язики розмолотять, роздують, розбовтають удвоє, вдесятеро. Се вже у нас так. Усї від того терплять, бо кождому можна пришпилити латку, але при тім усї займають ся тимже ремеслом. Усякий думає: пришпилюють менї латки, давай буду й я пришпилювати иньшим! І так живемо. Не один зразу лютить ся, обурюєть ся, почувши дещо на себе, а потім перестане, втягнеть ся, а головно: переконаєть ся, що кождий у такій самій кваші, як і він. Ну, та ось ми дійшли. Прошу сюди у хвіртку. Та дай, Боже, щасливо!
Др. Рафалович швидко мав нагоду переконати ся, що Стальський не пересолив, говорячи, що місто збудоване дуже акустично. Відповідно до принятого звичаю, йому прийшло ся зробити візити у всїх гонораціорів[1] міста. Він був у президента суду, потім у старости, потім у бурмістра[2]; далї пішов до віцепрезидента суду, до податкового інспектора й до директора ґімназії; потім прийшлось обійти всїх судових радників по старшинї, бути у латинського й руського пароха, в комісаря від
