пяниця, що кричав у шинку, і Антихрист, що мав прийти не сьогоднї, то завтра, і Євген, і мужики, і попи, і все все перевертало ся й мішало ся в його голові, і було темою його самітних монольоґів. І чим далї в ніч, тим його неспокій збільшував ся, а в одинацятій він вибігав надвір, чіпляв на себе балїю й виходив на ринок. Правда, намови Ваґмана й полїціянтів мали на його хору волю настільно впливу, що він не брав праників, а тарабанив тільки кулаками. Один полїціянт зробив йому ще ласку й дарував йому старі суконні рукавиці, щоб не відморозив руки. Баран сповнював сумлїнно даний йому наказ і за кождим разом, ідучи на свій нічний обхід, надївав ті рукавицї на руки так, що гук від балїї був ледви чутний. Обійшовши тричі ринок і раз костел і оббивши собі руки так, що аж пашіли, Баран вертав ся додому, скидав балїю до шіпки, а сам, не роздягаючись, кидав ся на свою постелю і спав до рана, мов убитий.
Але сьогоднї від самого ранку він був страшенно неспокійний. Не знати, коли: чи зараз, по пробудженню, чи при вставанню, чи при першім виходї з хати йому мигнула в голові думка, що сьогоднї, саме сьогоднї, має появити ся в містї Антихрист. І ся думка почала вертїти ся і бренїти в його голові, мов оса. Все довкола нього, що він бачив, чого доторкав ся, потверджувало її. Ледова вода, в якій він мив ся, видалась йому гарячою, як окріп — не даром, се його знак. Коли він вийшов на подвіррє, в отворену браму з вулицї заглянув якийсь великий, чорний, незнаний йому пес — се його післанець. Крук закрякав над його головою —
