се його віщун. Баба перейшла з коновками, дим вив ся з комина і стелив ся по подвіррю, вогонь під кітлом у прачкарнї тріщав і порскав горючим вуглем насеред хати — все те, все були його знаки!
І нараз Баранові мигнула в голові думка, що він надійде зі своїм військом зі сходу — від Вигоди, зупинить ся на мостї, а передом пішле свою аванґарду до міста, щоб на ратуші заткнула його хоругов. Він був певний, що се станеть ся зараз, а, може, вже й стало ся. І ось, покинувши коновки з водою перед дверми прачкарнї, він у смертельній трівозї скочив до своєї комірки, надїв стару, куцу кожушину, яку недавно дістав від Ваґмана й, балакаючи ненастанно сам до себе та розводячи руками, поспішив за місто, на міст, на Вигоду.
Надворі потеплїло після довгих морозів. У містї була відлига, але за містом тяг холодний вітер і курив дрібним снїгом. Ріка стояла під ледом, і тільки декуди, на шипотах та бистринах, вода попролизувала грубу кригу і клекотїла у пролизах, викидаючи тут і там невеличкі потічки, що розливали ся поверх леду і звільна замерзали, всякаючи у снїг, яким покритий був лїд. Найбільший пролиз був якраз під мостом із правого боку, де вода, розбиваючись о здорові дубові колоди, вкріплені там для розбивання леду, творила понизше глибокий вир, що крутив ся і клекотів, від-часу-до-часу хруськаючи невеличкими кригами, які надпливали згори і тут мололи ся на дрібні шматочки то об колоди, то об гострі береги грубих криг. Се місце так і звало ся Клекіт. Його навіть при низькому станї води обминали й рибаки, і пливаки, а тепер,
