А потім знов блискучий камінець на соняшному вершку… і маленька дївчинка в ліжечку, і над нею похилене лице старої няньки… і бренить ледви чутно сумна-сумна пісенька:
Ой, вербо, вербо кучерява,
Ой, а хто ж тебе скучерявив?
Скучерявила мене нічка,
Підмила корінь бистра річка.
А потім знов блискучий камінець на соняшному вершку… і маленька дївчинка, що заблукала ся в лїсї… і лице Ориськи, повновиде, червоне, з повними, мясистими губами і з безсоромно всміхненими очима… і знов тїтка у трунї… і з труни висунена трупяча рука киває на неї… і знов сумна-сумна пісня, мов жалібний бренькіт мушки, замотаної в павуковій сїти:
Чи не будеш, моя мила, жалувати,
Гей, як ся буде сивий голуб тріпотати?
А потім знов блискучий камінець на соняшному вершку… і Євгенове лице зівяле, старече, без цвіту молодости, без чару любови… і щось безформне, холодне, стоптане, столочене й викинене на смітник, але ще живе, ще недомучене дорешти — і знов бренить жалібна мельодія, мов стогін розпуки:
Ой, дуду я, мій миленький, жалувати:
Гей, а хто ж буде дрібні дїти годувати?
І грядка фіялків, левкой, астрів. А то не астри, не левкої, не фіялки, а якісь дивні ростини з дитячими личками — дївчатка з блакитними очима, хлопчики… чути дитячий сміх, галас… і рев хурто-
