тільки засміяв ся голосно й показав рукою вниз, у Клекіт. Реґіна побігла очима в напрямі, куди показував Баран, але її очі не могли добачити нїчого. Тодї вона схилила ся і пролїзла попід поруччє, майже доторкаючись лицем до снїгу. А ставши за поруччєм, на краю моста, вона почала знов пильно вдивляти ся у глибину. З пітьми визирнуло до неї щось страшне, бо вона вжахнула ся і вхопила ся руками за поруччє.
— Ха, ха, ха! — зареготав ся Баран. — Не гарно там?
Реґіна випростувала ся і глянула на нього.
— Ну, ну, сміло! — мовив він. — Ану!
І сильним розмахом він зіпхнув її з моста. Вона скрикнула, але в тій же хвилї чути було, як її голова стукнулась об камінь, як тїло плюснуло в воду, а потім не чути було більше нїчого, крім реву вітру і глухого плюскоту води у Клекотї.
— Ха, ха, ха! — знов зареготав ся Баран і, вхопивши свої праники, затарабанив ними по балїї що-сили. Він кілька разів кивнув головою, мов на прощаннє і, тарабанячи пішов далї — не до міста, а за міст, на Вигоду, в поля. Дорогу замело снїгом, — йому се було байдуже. Він ішов, западаючи де по колїна, а де й по пояс, копа́в ся у снїгах, боров ся з вітром, що гуляв по полю зі страшною силою. Праники давно повипадали з його рук, балїю він загубив у снїгу, та про те йшов далї й далї, мов на перекір сніговійницї, що майже моментально замітала його слїди. Він балакав сам до себе, усміхав ся, махав руками, мов квапив ся до якоїсь незнаної, але недалекої мети…
