її далї й далї в пітьму, бурю і снїгову куряву. Вона говорила щось сама до себе, але буря виривала їй слова з уст і розкида́ла геть у простори. Вона йшла, не озираючись, не дивлячись, куди веде дорога. Міські доми скінчили ся давно; довкола вулицї по обох боках тягли ся рядами низенькі передміські хати, присипані снїгом, мов великі копицї. Де-де заскрипить журавель, затріщить під напором вітру безлиста, дуплава липа. Гуркіт Баранового тарабана торохтить ледви чутно серед реву хуртовини, що робить ся чим раз сильнїйшим. Та ось щезли й ті хатки, під ногами не чути вулицї, всюди глибокий снїг, але довкола дороги видно деревляне поруччє. Се міст. Баран іде далї, тарабанячи з подвійною силою. Реґіна якось неясно пригадує собі сей міст, і якісь образи і звязки образів мигають у її голові, і, понуривши голову, вона йде за Бараном, шепчучи ненастанно:
— Іду, йду! Іду, йду!
Та ось Баран зупиняєть ся насеред моста, похиляєть ся на поруччє, силкуєть ся заглянути вниз. Там не видно нїчого, тільки чути крізь рев вихру голосний булькіт води, що не встигла замерзнути і скажено бєть ся об камінь і о дубові колоди. Се Клекіт не дрімає, провадить свою дику музику, достроєну до не меньше дикого, скиглїння вітру у платвах[1] і на бальках мостового вязання.
Реґіна наблизила ся до Барана й також сперла ся на поруччє та почала заглядати вниз. Побачивши її, Баран анї крихітки не здивував ся. Він
- ↑ поперечний бальок
