— Як то даремний?
— Не з моєї вини, пане меценасе, їй-Богу, не з моєї вини! — сквапно додав староста.
— Але ж я не розумію, що стало ся.
— Ось прошу, пан міський будівничий, оглянувши комісіонально сей будинок, заявив під своєю урядовою присягою, що вважає його небезпечним для життя і здоровля так численних зборів. І для того — дуже менї прикро, пане меценасе — прошу вірити — тим прикрійше, що зібраннє, справдї, дуже гарне…
— Значить, пан староста…?
— Повторяю: не — я. Справозданнє пана будівничого було для мене правдивою несподїванкою.
— Значить, наше нинїшнє віче не відбудеть ся? — увесь поблїдлий, запитав Євген.
— На жаль: нї! Прошу се зараз оголосити зібраним і запорядити, щоб безпроволочно опорожнили льокаль.
Ся розмова вела ся півголосом так, що тільки ті, що стояли в безпосереднїй близькости, могли чути її. Тимчасом у возівнї стояв глухий гамір від соток зібраного народа. Деякі, що їм зачинало бути гаряче в кожухах серед стиску, почали домагати ся, щоб розпочинати віче. Та ось у перших рядах зібраних, тих, що були найблизше коло подіума, почав уставати якийсь гамір, якийсь неспокій.
— Що там? Що там? — летїли швидкі, півголосні запитання з ріжних боків.
У відповідь на ті запитання перекидано якісь
