уривані слова, рухи, скрики. Гамір ріс із кождою хвилею.
— Прошу втишити ся! — крикнув Євген, виходячи наперед.
— Тихо! Тихо! Мовчіть там! Слухайте! — лунали голоси в ріжних кутах возівнї. Треба було з пів мінути, поки все втишило ся.
— Браття-селяни! — мовив Євген. — Дякую вам сердечно, що, не зважаючи на непогоду й замети, ви прибули так численно на мій поклик. Тим ви дали доказ, що розумієте своє положеннє і щиро бажаєте подумати про його поправу. Ви доказали, що хочете самі працювати, самі бороти ся з лихом, яке допікає вам із ріжних боків. Ви показали, як безсоромно брешуть або навмисно дурять себе ті, котрі вважають вас якимись недорослими дїтьми, якимось стадом баранів, що їх пастух мусить пасти і стригти…
— Пане меценасе, — перервав йому староста, — перепрошую. Таким тоном говорити я не дозволю. Прошу зараз…
— Що там! Що там! Воля слова! — гукнув із юрби один священик.
— Воля слова! Воля слова! — повторило кількадесять селян.
— Дорогі браття! — мовив Євген. — Та наша воля слова нинї ще така буде, як теля на дуже коротенькому припонї. Власне пан староста завідомив мене, що наше нинїшнє віче не може відбути ся.
— Га! Як се? Чому се? — заревла цїла юрба величезним окриком.
