— Прошу вспокоїти ся! — крикнув Євген, а по хвилї говорив далї: — Бачите, отся возівня — подивіть ся на неї. Як вам здаєть ся? Правда, вона ще не дуже стара, і ми не такі Самсони, щоб могли розперти її плечима. А, тимчасом, тутешнїй пан будівничий — ось він, придивіть ся йому! — під присягою зізнав, що вона грозить заваленнєм, і він не ручить за наше безпеченство.
— Брехня! Безсоромка брехня! Сором будівничому! Фальшиво присяг! — посипались окрики.
— Дорогі браття! Прошу вас, покажіть ся вдячними сьому нашому опікунові, що так дбає за наше житте і здоровлє. А тепер — бачите, пан староста жадає, щоб ми розійшли ся.
— Не підемо! Не підемо! Будемо радити, аж отся халабуда розвалить ся! — ревли голоси з юрби.
— Іменем закона розвязую збори! — закричав гострим голосом староста. — Прошу розійти ся, бо велю жандармами випорожнити льокаль! А хто буде кричати та противитись, того зараз велю арештувати!
Сї слова зробили своє. Глибока тишина залягла в возівнї. Всї побачили, що не переливки.
— Дорогі браття! — мовив Євген. — Чуєте самі, як пан староста чемно просить. Було б негарно, як би ми не послухали його просьби. Відложимо своє віче на тиждень. Від нинї за тиждень прошу вас зібрати ся знов.
— Славно! Славно! — залунало з соток уст.
Пригнобленнє, викликане словами старости, щезло в одній хвилинї.
