— Я розумію, вам дивно, що я зачав говорити про такі річі, — поспішив поправити ся ксьондз-пробощ. — І, справдї, на першій візитї слїд було б говорити про щось приємнїйше. Ну, але то вже така моя натура: що на думцї, те й на язицї. А доля тої бідної Стальської дуже лежить менї на серцї.
— Але ж отче-канонїку[1], — промовив др. Рафалович, — я отсе тільки перед кількома днями припадково довідав ся, що Стальський жонатий, а як виглядає його жінка, й як він жиє з нею — Їй-Богу, не маю найменьшого поняття!
— Вірю, вірю, — мовив ксьондз-пробощ, — і длятого не хочу розмазувати сеї неприємної теми. Може, ще коли буде нагода побалакати про се. А тепер — як собі знаєте. Я остеріг вас, сповнив обовязок свойого сумлїння, а ви вже міркуйте собі, як знаєте.
Оттакі остереження в найріжнїйших точках збирав Євген на кождій візитї, і, обійшовши всїх міських гонораціорів, він мав таке почуттє, немов би відбув мандрівку по якійсь cloaca maxima.
»Така невеличка купка тих матадорів[2],« думав він собі, »а стілько в них на душі й на сумлїнню поганї, стілько злости і взаїмних ураз! І вони живуть якось у тій затроєній атмосфері й не дуріють, не топлять ся! Та що найінтереснїйше, що кождий
