нів Ради, вибраних зі сїльської курії, щоб були противні тій реформі. Посилаймо з кождого села подання до Ради Повітової й до Видїлу Краєвого проти неї. А коли б наші вельможні, але незаможні опікуни не зважали на все се й таки перевели таку зміну, то ми маємо в руках іще один спосіб: кожда громада зажадає судовою дорогою звороту своїх грошей, узятих до повітової каси. І вона виграє той процес.
Ся промова відразу влила у збори бадьорий, живий настрій. Один за одним почали виступати на мовницю селяни. Люде, про яких, міркуючи з їх зверхнього вигляду, всякий сказав би, що ледви вміють дорахувати до пятьох, нараз виявляли себе не-аби-якими бесїдниками. Але ж бо тема — горе і злиднї сїльського життя, визиски лихварів, надужиття урядників та дрібних повітових пявок, — ся тема була аж надто відома всїм, аж надто налляла ся кождому горлом і вухами. Одні говорили про своє бідуваннє поважно, сумовито, з тим ляконїзмом, що нераз дужше хапає за серце, нїж цвітисті промови. Иньші — і таких було більше — малювали свою нужду жартівливо, досадними порівнаннями, прикладами та приповідками. »Ого, пішли наші парафіяни глаголати во притчах!« — мовив о. Зварич до Євгена, коли зібраннє при таких промовах раз вибухало голосним, масовим реготом, то знов нагороджувало бесїдника гучними оплесками та криками одобрення. Навіть бурмістр, що зразу досить скептично дивив ся на перших бесїдників у кожухах і »пасови́х« чоботях, швидко змінив свій погляд, реготав ся до-розпуку на свойому прези-
