— Повісив ся?
— Так, повісив ся. У своїм покою. Коло своєї каси, яку лишив отвореною.
— Але, може, то знов яке вбивство? — запитав президент.
— Ледви. Анї слїдів мордовання, анї слїдів рабунку. Не знати. Зрештою, тїло взяли до обдукції, і полїція веде слїдство на місцї. Але повторяю, вбивство дуже сумнївне. Двері покою замкнені були з середини, і ключ лежав насеред покою.
— Насеред покою? Чому не в дїрцї? — завважив президент.
— А в касї, здаєть ся, не бракує нїчого. Зрештою, побачимо, що скаже полїція. Та що там! Невелика птиця Ваґман. Одною пявкою менше в повітї.
— Ну, так. А все-таки — се самовбивство видаєть ся менї загадковим, — мовив президент. — Ваґман не виглядав на чоловіка, що носить ся з самовбивчими думками.
— Навпаки, — закинув маршалок. — Від часу, як умер його син, ходив засумований. Кажуть, що журив ся дуже, плакав по ночах. Можливо, що се й доканало його.
— Можливо, — в задумі мовив староста.
— Ну, а що ж наш демаґоґ? Дуже пручав ся перед арештованнєм?
— Нї, — мовив, ще дужше задумуючись, староста. — Був над сподїваннє[1] спокійний.
— Перелякав ся? Тремтїв?
- ↑ незвичайно, нїхто б не сподївав ся (поль.)
