пущень, якими в першій хвилї обмотано Євгена. Обік того, кореспондент змалював досадно загальний настрій людности, її безпомічність супроти надужить, і на тім тлї показав Євгенову роботу як промінь світла в темному царстві. Пан староста лютив ся, пан президент шкробав ся по лисинї, а пан маршалок — е, пан маршалок мав иньші клопоти, що не дозволяли йому надто живо займати ся Євгеновим процесом…
У повітї клекотїло. Селяни грозили вітам і членам Ради Повітової калїцтвом у разї їх згоди на реформу каси. Проєкт реформи, який пан маршалок бажав перевести в тихости, з нагоди справоздань із віча, дістав ся до ґазет і дочекав ся в руських і деяких польських ґазетах гострої критики та осуду. Пан маршалок мусїв махнути на нього рукою, тим більше, що він тепер був йому непотрібний. Швидко по вічу зробив йому візиту ґраф Кшивотульський і попросив на розмову в чотирі очі. Розмова трівала довгенько, а наслїдком її було, що пан маршалок зрезиґнував[1] із усїх своїх диґнїтарств у повітї, добровільно »продав« свої добра ґрафові й забрав ся з рештою капіталу до Львова, де незабаром дістав якусь посаду при одній високій автономічній інституції.
Було середопістя, коли майже безпосередно один за одним наскочили факти, що вияснили Євгенову справу. Почало танути. Ворони й лиси на полї віднайшли замерзлого Барана, що досї лежав, присипаний снїгом, а рибаки витягли з Клекоту трупа Реґіни. Вкінцї з Берлїна привезено Шнадельського,
- ↑ Зрік ся, одмовив ся
