там уже плїв, як знав. А гарна молодиця була, треба вам знати, гаряча, з темпераментом! Ну, прийшло до розправи, все розібрали чистенько, свідки позізнавали, протоколи повідчитували, прокуратор гремить, домагаєть ся найтяжшої кари; адвокат, визначений із уряду, промимрив щось-там собі під ніс, пан президент устругнув резіме таке, що й на двох прокураторів могло б вистати — присяглі по чвертьгодинній нарадї всїма голосами: на перше головне питаннє — винен. Прокуратор жадає шибеницї, трибунал виходить, і за чверть години виносить присуд: смерть через повішеннє. І що ж ви скажете: тільки-що пан президент проголосив ті слова, а мій Баран оттаксамо як тепер, як не завищить, як не кинеть ся наперед, як не гримне на землю, як не зачне тріпати ся!… Пополох[1] у судї. Що? Як? Відколи? На розправі був якийсь лїкар зі Львова, оглянув його й каже: епілєптик, часами доходить до божевілля. Тодї мій суд як непишний, відсилає акти до апеляції, Барана шлють до шпиталю на обсервацію, і по шістьох місяцях його без розправи випускають на волю, бо, мовляв, забив у приступі епілєптичного божевілля.
— І мало що і з вами не повторив сеї операції, — мовив Євген, отямивши ся після страшної сцени на подвіррю.
Він виглянув вікном зі свого покою на подвіррє й побачив Барана, що хоч не кидав ся, але лежав насеред подвірря без руху, мов неживий.
— Полежить іще з пів години і встане, немов і нїчого не було, — мовив Стальський.
- ↑ Метушня (поль. popłoch)
