Щоб хоч трохи затерти страшне вражіннє, Євген виняв із шафи пляшку вишняку і два келїшки й поставив на стіл.
— Отсе добре! — поцмокуючи, мовив Стальський. — Проклятий Баран як кинув ся на мене, так я моментально протверезив ся. Ну, але буду мати науку на другий раз, щоб не зачіпати тої бестії. Адже справдї міг задушити, і навіть пес не гавкнув би! Бо що, епілєптичне божевіллє, що йому зробиш! Пийте здорові!
Випили по лямпочцї[1]. Стальський сїв на софі, простяг ноги наперед себе, заложивши руки на животї. Євген усе ще почував дрож у нервах.
— А все через жінок! — мовив Стальський, помаленьки смакуючи другу лямпку вишняку. — То так легко сказати: чоловік тиранить жінку, — то так гуманно, так модерно добивати ся для жінки, Бог зна, яких широких прав!… А коби то ті пани-еманципатори знали, яка безодня глупости, фальшивости, тупої злости, зрадливости таїть ся в тім жіночім серцї, таїть ся під тим солодким виразом жіночих очей, сичить до нас із чарівного усміху жіночих уст! Коби то вони знали, скілько чоловік мусить від них і через них натерпіти ся, то покинули б свої гуманні фрази, а подумали б краще про способи поборювання чуми. Адже ж візьміть хоч би сього Барана! Чи йому треба було бути вбийником? Чи треба було бути епілєптиком? Адже його батько не мав тої слабости, мати не мала, він сам парубком був здоровісїнький, служив у війську, у
- ↑ Чарка, скляночка на вино, келїшок — на горілку
