Євген знов почув нервову дрож при тім оповіданню. Якось мимоволї він зирнув у вікно — Барана вже не було на подвіррю.
— Ну, скажіть, хиба не через жінку? Хиба не фаталїзм? І яка тут можлива рада? Як запобігти таким випадкам? Адже ж і зо мною не лїпше, і моє життє знищене, затроєне! Ви колись-то здивували ся, коли я обідав із вами, а ви дізнали ся, що в мене є жінка. Та хиба́ ж мене що тягне до неї? Хиба менї йде ложка страви в горло, коли я дивлю ся на неї і в кождій хвилї мушу думати: се мій воріг, мій найтяжший, смертельний воріг! Се людина, котра про одно тільки думає, одного тільки просить у Бога, щоб я вмер, як найшвидше, хоч би зараз, ось тут на місцї! Людина, для котрої моя смерть була б найбільшою радістю, найбільшим щастєм! Жити з сею людиною під одним дахом, сидїти при одному столї — се ж пекло, найтяжше, яке тільки дасть ся думкою здумати. І що ж може тягти чоловіка до такого пекла? Та вже краще до шинку, до рова, до тюрми, нїж до такої сїмєвої пристанї!
Євген, сидячи при столї, в нїмім зачудованню дивив ся на Стальського, майже з таким самим виразом, як недавно дивив ся на скаженого сторожа, що кидав ся на сього самого Стальського. Сей вибух дикої ненависти до жінок — він чув се добре — був більше випливом власної жорстокости сього чоловіка, нїж якихнебудь сумних досвідів його з жінками. В Євгена мороз пробігав поза плечима на саму думку про долю нещасної жінки, що дістала
