його віддали в її руки, і вона помістила його в офіцинї[1] його власної каменицї в вузенькій, холодній комірчинї на піддашшу, держала його там не лїпше худобини й доглядала так, що він по кількох лїтах умер у страшнім запущенню, мало що не з голоду. Тепер се була »статечна« панї, показної туші[2], гостинна й добродушна, і мала непереможну пасію[3] сватати молодих паничів і панночок. У її сальонах бували і пан президент, і мій радник, і мало що не всї урядники-кавалєри з суду, з дирекції скарбу, з почти, кандидати адвокатури і т. д. Цьоця Зюзя потребувала тільки раз зирнути на кавалєра, і в тій хвилї відгадувала його смак і вміла підшукати йому партію. Вона раз-у-раз держала при собі по кілька панночок, що їх стягала з ріжних закутків провінції, звичайно сиріт, незаможних і беззахисних, і покладала свою амбіцію в тім, щоб видавати їх заміж. Говорили навіть, що сама справляла для них шлюбні виправи, а що найважнїйше, їх будущим мужам вироблювала своїми впливами ріжні невеличкі посади, допомагала до авансу, рятувала у клопотах, у дисциплїнарках[4] і т. и.
— От тут то, у сальонї цьоцї Зюзї я й пізнав свою будущу жінку. Я танцював із нею мазура, панночка подобала ся менї, ми балакали про байдужні речі й розійшли ся. В часї другої візити ми розговорили ся трохи докладнїйше. Вона була сирота, мала по матері маленький капіталець, скін-
