зачав скрипіти від першої хвилї. Кілька день я ще пробував дійти з нею до ладу, але стрічав холод і апатію з її боку. По кількох днях прийшла катастрофа, певно, що неприємна, але не для неї самої.
Стальський устав і пройшов ся по кімнатї. Було вже досить темно, то Рафалович засвітив лямпу й поставив на столї.
— У мене була служниця. Чудова молодичка, весела, палка, така, яких я любив. Увечір, коли повечеряємо, жінка мовчить, дивить ся в вікно й зітхає; я сиджу при столї, читаю ґазету, пробую заговорити до неї, вона мов і не чує. Ну, я попробую раз і другий, а далї подумаю собі: мара тебе бери, тай іду до кухнї. Тут моя Орися пряче посуду, чистить чоботи і співає собі тихенько. Прийду, сяду, балакаємо, жартуємо… Жінка постоїть при вікнї, потуманїє тай іде спати, а менї й байдуже. Менї весело з Орисею. Так було раз, другий раз. Далї чую, моя жінка вночі встає з ліжка й тихесенько крадеть ся до дверей, що ведуть до кухнї. »Ага,« думаю собі, »заздрісна! Підглядає. Ну-ну, може, хоч заздрість розігріє її рибячу кров.« І жартую собі далї з Орисею, щипаю її… знаєте… Жінка послухала, послухала з пів години, а потім чап-чап-чап, на своє ліжко. Я десь так по півночі йду також на своє ліжко, чую: вона хлипає. »Овва, небого,« думаю собі, »тим менї не заімпонуєш, я на таке оружжє твердий.« Удаю, що не чую, лягаю на діжко і сплю собі спокійно. На другий день вона дуєть ся, не говорить. А менї байдуже. Не говориш — як собі хочеш. При обідї насуплена,
