при вечері мовчить. То я, скоро по вече́рі — до кухнї і знов з Орисею пробарашкував до півночі. Йду спати — вона знов хлипає. Менї байдуже. Так було кілька день. Вона, певно, думала, що переможе мене своїм хлипаннєм і своїм сумованнєм, а мене се ще дужше дразнило, ще гірше затверджувало проти неї. Вперта ти, небого, але я ще впертїйший!
Він оповідав се байдужно, майже жартливо, навіть не почуваючи, яке огидливе вражіннє виклика́в тим у свойого слухача. Євген сидїв при столї, підперши голову долонею й зажмуривши очі; нї за що у світї він не був би глянув тепер у лице Стальському.
— Вкінцї моя панї таки заговорила, і, розумієть ся, підняла річ із такого боку, що, замісць поправити, погіршила справу. Коли одного разу я прийшов із канцелярії й тільки-що сїв до обіду, вона випалила:
»Слухай, Валєріяне, се не може так далї бути.«
»,Що таке?'«
»Ти знаєш, що. Або я твоя жінка, або нї.«
»,Ну, і що ж з того?'«
»Мусиш відправити Орисю.«
»,Мушу ?'«
»Так, мусиш.«
»,Не бачу того мусу.'«
»Я не можу з нею жити в одному помешканню.«
»,Та й не жиєш. Ти жиєш у покою, а вона в кухнї'«
»Я не можу стерпіти, щоб вона довше була в кухнї.«
