Д-рові Рафаловичеві, справдї, не довго прийшло ся ждати нагоди. Одного вечера, коли він уже був сам і мав замикати канцелярію, у дверях явив ся високий Жид у довгім жупанї, худий, з чорного бородою й довгими пейсами і, поклонивши ся, зупинив ся мовчки коло дверей.
— Чим можу вам служити? — промовив Євген, підходячи до нього близше.
— Я Ваґман, — промовив Жид, роблячи крок наперед.
— Власник сього дому?
— Так.
— Дуже менї приємно.
Євген подав йому руку. Він досї не бачив його нїколи, бо тодї, коли наймав помешканнє, його не було дома, і він умовив ся і платив піврічний чинш[1] його жінцї, що завідувала всїма домами, жидівським звичаєм, записаними на її імя.
— Ще не знати, чи буде вам приємно, — мовив Ваґман, злегка всміхаючись.
— Або що? Приносите менї яку неприємну новину? Хочете виповісти менї помешканнє?
— Е, нї! Але я знаю, що вам там ріжні пани натуркали вуха, що я лихвар, пявка, небезпечний чоловік.
— Ну, то подвійно приємно буде менї, коли дізнаю ся від вас, що се неправда.
- ↑ Гроші за наєм (давнє укр. слово з нїм.)
