— А як дізнаєте ся, що правда?
— Ну, — мовив Євген, сміючись, — то ви були б перший лихвар, що признаєть ся до сього отверто, і в такім випадку все-таки цїкаво пізнати такого білого крука. Але поперед усього — перепрошую, що так говорю з вами коло дверей. Маєте, може, до мене яке канцелярійне дїло?
— Нї. Я думав, що пан меценас мають нинї трохи вільного часу. Давно збирав ся… хотїв поговорити де про що…
— Дуже радо служу, хоч надто багато вільного часу й не маю. Але як так, то дозвольте, що замкну канцелярію й попрошу вас до себе нагору.
Коли були в Євгеновім помешканню, сей попросив Ваґмана сїдати й потрактував[1] його циґаром, але Ваґман не взяв, звиняючи ся тим, що не курить.
— Мушу вам сказати, пане меценас, — говорив він, якось скоса позираючи на Євгена, — що я заки прийшов до вас, добре вивідував ся про вас: із якого ви роду, де вчили ся, де практикували. Се в нас звичайно робить ся, коли хто хоче мати з ким дїло.
— Ов! Значить, ви хочете мати зі мною якесь дїло?
— Так. Не бійте ся, зовсїм не лихварське й не таке, про яке вам говорили ті панове, що вас остерігали переді мною.
— Дуже цїкавий дізнати ся!
- ↑ вгостив
