тому бідному згінникові[1], гандляреві[2] кождий робить добро, кождий дбає за нього, за його тїло й душу, кождий із усеї сили привчає його до працьовитости, до точности, до справедливости, до любови батьківщини, а мої товариші-лихварі привчають їх навіть жити без поля, без хати й без хлїба. А тим добродїям, учителям нїхто не квапить ся робити добра, їх нїхто нїчого не вчить. Вони, мовляв, усього навчили ся по школах. Ну, пане, я відчув їх кривду, кинув ся робити їм добро, опікувати ся ними, проходити з ними свою школу, і скажу вам, що можу похвалити ся значними успіхами.
Зацїкавленнє, з яким Євген зразу слухав Ваґманових слів, звільна переміняло ся на обридженнє. Те, що він зразу вважав жартом, почало виглядати на цинїзм.
— Не розумію, пане Ваґман, по що властиво…
— Перепрошую, — перебив його Ваґман зовсїм поважно, й його очі почали набирати якогось дивного блиску. — Я прийшов представити ся вам і хочу представити ся не лїпшим і не гіршим, як я є. Я сказав вам: я лихвар. Тепер скажу вам більше: я розкинув сїти по всїм повітї. Не знайдете тут дїдича, не знайдете посесора[3], не знайдете урядника, що не сидїв би більше або меньше в моїй кишенї. А треба вам знати, що, хто раз попадеть ся в мої руки, той хиба чудом божим може виплу-
