насидїли ся, а скілько було поранених… Ну, кажіть, чи то ґешефт?
— Що ж дїяти, коли вони чують себе у праві, а пан, очевидно, шукає собі зачіпки?
— Шукає зачіпки, бо мусить. Бо біда тисне. Знаєте, пане, треба мене спитати, як тому панові зітхаєть ся. І що ви від нього випроцесуєте? Тїкай голий, бо тебе обідру! Пан задовжений, маєток задовжений, а плечі має в судї. Виграти з ним нелегко, а виграєте, то користи нїякої. Я порадив би лїпше: нехай хлопи підуть до нього, але з вами! І загодїть ся. Але то не так треба годити ся, як досї хлопи пробували. Він і говорити з вами не схоче. Але я вам дам його векслї і тратки, ви собі зробіть маленький витяг із його табулї[1] і притиснїть його до стїни: або пана зараз злїцитуємо[2], або згодить ся продати нам увесь маєток.
Євген широко витріщив очі.
— Я не зовсїм розумію вас, пане Ваґман.
— Ну, ви не привикли мати дїло з такими лихварями, як я, — злегка всміхаючись, мовив Ваґман. — Але я хочу помалу повикурювати тих панків із сїл. Длятого я так заскакую коло них. А з хлопами сам я не хочу мати дїла, — то менї не кляпує[3]. То я прошу вашої помочі. Бачите, тут у повітї скрізь пішла слава, що ви маючий[4] чоловік, дуже маючий. Відки взяла ся та слава?
