сидять і роблять ложки для жидів по 10 крейцарів від копи. Матерія жидівська, це так, але за роботу такий бідолаха ледве стільки дістає, що з тяжкою бідою може видихати. Пробували жиди й до мене підійти, але не вдалося: в мене свій ґрунт і своя матерія, та й не такий я, щоб мене зловити. Давали навіть гроші в позику і до спілки напиралися. „Давайте, кажуть, до спілки фабрику дерев'яних виробів заложимо“. І тим мене не під'їхали. „Дайте ви мені спокій — сказав я їм, — шукайте собі своїх жидівських спільників, а я собі буду по-старому свою роботу робити“. Від того часу почали рити підімною. Під'юдили податкового комісара, щоби наложив на мене зарібковий податок. Але комісар був чесний чоловік, жидам на слово не повірив, заїхав до мене, оглянув мої струменти, мій лісок, мій склад сухого дерева, переслухав людей, а переконавшися, що займаюся роботою тільки в хвилях вільних від господарства і на малий розмір, дав мені спокій, а жидів відправив ні з чим.
— Певно то поперед усього в тім сила, щоб охоронити наш домашній промисл від таких непрошених опікунів, — подумав я собі, вичитавши про щиру для нас охоту пана маршалка. — Го, го, — говорю врадуваний до всіх знайомих, — а видите, прецінь то раз і з нашого Підгір'я на всю Галичину світло плине! Аджеж пан маршалок із нашого близького сусідства, зі Старого Міста[1]! Сміло можу сказати, що мої й мого батька ложки виго-
- ↑ Мова тут про бувшого краєвого маршалка Миколу Зиблікевича (Ів. Фр).
